– Он як? То навіщо ж ти мені потрібна?… Учися, люба, розмовляти з людьми. Треба, щоб дав… Подзвони йому, похвали останню прем'єру, ну, що хочеш…

– Остання його прем'єра – лабуда без солі, – так само гірко повідомила Паула. – Усі бігають і галасують, то голосніше, то тихіше…

– Плювати, – Розганяй смачно відсьорбнув з кавової чашечки. – Знайди гарні слова… Працюй. Хочеш зробити кар'єру – вчися.

Паула зітхнула.

В офісі працював телевізор; секретарка Лора закінчила телефонну розмову, кинула слухавку, радісно кивнула Паулі:

– Зараз наш новий анонс ітиме, хочеш глянути?

З екрана всміхалася дикторка третього каналу, Паула її знала як неабияку заразу. Дикторка говорила про перестановки в міській адміністрації, про новий проект озеленення околиць, про відкритий Ярмарок ідей під патронажем Гуманітарного університету; Паула розглядала її жакет. Елегантна споруда бездоганного крою, з пелюсткою на лацкані, ніби спеціально створеною для мікрофона-петлички… Дикторка не зводила очей з камери, і мільйони приємно вражених глядачів думали, що вона дивиться їм просто у вічі. Насправді ж дама дивилася на рухомий рядок підказувача.

Секундна пауза; чарівне обличчя вкрилося професійним смутком:

– Міська служба охорони здоров'я з жалем повідомляє, що сьогодні вночі пішов з життя пан Петер Сухич, котрий був незмінним мером столиці цілих десять років, аж до торішніх виборів… Пан Сухич не страждав на смертельні хвороби, однак солідний вік – йому виповнилося вісімдесят два роки – став причиною загального ослаблення організму… Сон його був глибокий, смерть настала природно. Завтра о десятій годині ранку відбудеться жалобна хода, і городяни, які бажають скласти останню шану заслуженому співвітчизникові, можуть з'явитися на дев'яту тридцять до будинку мерії…

– Пауло, що таке? – здивовано запитала секретарка Лора. «Сон Паули Німробець був глибокий, і смерть настала природно».

Паула ковтнула солону слину:

– Слухай…

Вона майже наважилася спитати, чи немає в Лори знайомого психоаналітика. Наважилася спитати, проте в останню мить замовкла. Надто глибоко сидить заборона на соромітне. А з Лорою ще працювати й працювати…

Якщо, звісно, Розганяй не виконає своєї погрози й не вижене недбалу асистентку Німробець у три з половиною шия.

– Слухай, Лоро… Мені тут… Передача буде про Рамана Ковича, головрежа Психологічної драми… Ти на нього не маєш ніяких виходів? Ну, знайомих там…

Лора дивилася недовірливо. У Лори був чудовий нюх – вона прекрасно зрозуміла, що найголовнішого Паула так і не запитала.

– Кович? Не знаю, що тобі… А, на п'ятому каналі є такий декоратор, Стесь, хороший хлопець, він колишній актор і якраз з Ковичем працював… Пауло, а чого ти сьогодні мов у воду опущена?

Хороший хлопець Стесь повів її курити на сходовий майданчик.

Зрідка прикладаючись – з чемності – до цупкого смердючого фільтра, Паула дивилась, як хороший хлопець Стесь, сорокарічний брюнет з породистим, трохи спитим лицем, жестикулює димучою сигаретою.

– Кович?…

Стесь зробив паузу. Майстерну, наповнену внутрішнім драматизмом; власне кажучи, вся мова колишнього актора складалася з самих пауз, а слова, скупі й до краю багатозначні, служили всього-на-всього ріденьким кріпильним прошарком.

– Кович… М-м-м. Час іде, а люди нічого не вчаться. Нічого, – Стесь примружився, міряючи Паулу палаючим поглядом чорних очей. Кожен його жест був широкий, красивий і вивірений; Паулі раптом спало на думку, що такий примружений крізь сизий дим сигарети погляд вона вже не раз десь бачила. В кіно.

– Кович… Уся ця отара ідіотів. Усе однакове, й вони кричать те, що кричить сусід… А я, дівчинко, – він раптом нахилився вперед, свердлячи Паулу очима, – а я ніколи в житті нікому гузно не лизав. Так і запиши.

Запишу, похмуро подумала Паула.

Стесь докурив. Задумливо кинув недопалок у залізну урну, не влучив, скептично стис губи: