Knigionline.co » Старинная литература » Блакитна дитина

Блакитна дитина - Анатолій Дімаров

Блакитна дитина
  • Название:
    Блакитна дитина
  • Автор:
  • Жанр:
  • Язык:
    Украинский
  • Издательство:
    Мультимедийное издательство Стрельбицкого
  • Страниц:
    5
  • ISBN:
    978-1-387-70173-5
  • Рейтинг:
    0 (0 голос)
  • Ваша оценка:
Произведение «Голубой ребенок» прекрасного украинского автора Анатолия Димарова - это полна, наполненная ярким юмором повесть о различных и крайне многочисленных приключениях мальчика-школьника ***. На страницах этой книги читателю непременно открывается прекрасный и неповторимый мир волшебного детства, когда окружающая среда кажется фантастической, и даже магической , а каждые день несет в себе новую, особую радость. Произведение является обязательной частью школьной программы, а также и дошкольной. Найвидомишими произведениями автора является «его семья», «идол», «Дорогами жизни», «И будут люди», «Боль и гнев», «Сын капитана», «Вершины», «прожитых и рассказать», «На коне и под конем »,« Вторая планета ». Анатолий Димаров - украинский писатель, мастер социально-психологической прозы, автор нескольких захопливих книг для детей. На его произведениях выросло целое поколение, а его повести не оставляли равнодушным никого, от мала до велика. Эти книги обогатят ваш внутренний мир и сделают вас чуточку добрее, мечтательней и даже волшебней! Приятного прочтения.

Блакитна дитина - Анатолій Дімаров читать онлайн бесплатно полную версию книги

Ванько жив недалеко од дядька Матвія і вже давно запримітив, як дядько Матвій щосуботи, коли добре стемніє, бере клуночок яблук, чимчикує городами до крайнього двору, де жила самогонщиця Олена, та й стрибає через перелаз до неї у двір.

– Через перелаз?

– Та як собака!

Ледь діждавшись суботнього вечора, свиснув я Ванька. Він вибіг з лопатою, і ми повз городи, левадою, помчали до двору вдовиці.

– Тут, – шепоче Ванько, показуючи на місце, де по той бік перелазу починається стежка. – Ось тут і копай…

Поплювавши на долоні, я шпарко берусь до роботи. Довбаю утоптану землю, кидаю подалі груддя, щоб не лишилося сліду, і ще жодна робота не приносила мені стільки втіхи, як оця.

Коли я заглибився по коліна, Ванько, що стояв на сторожі, скомандував:

– Досить! А то й ребра потрощить!

І хоч я був не від того, щоб дядько Матвій лишився й без ребер, однак послухав Ванька.

– Може, чимось прикрити?

– Навіщо? Темно буде, вони й так не побачать.

Не побачать, то й не побачать. Зачистивши дно, я виліз із ями і разом із товаришем подався додому.

Довго не міг заснути в ту ніч: все прислухався, чи не кричить дядько Матвій, ускочивши в яму.

А на ранок од веселої новини гуло все село: у викопану мною яму вскочив не тільки дядько Матвій, а й голова ССТ (сільського споживчого товариства) – пісний на вид чолов'яга, що його люто ненавиділи всі парубки та дівчата нашого села. Він так і пас, хто з ким стоїть, хто кого проводжає з клубу, а потім доносив батькам.

Тож зрозуміло, чому так реготало село, особливо молодша його половина, коли дізналося про нічну пригоду.

– Отак рядком і полягали, голубчики! Не встиг один відповзти в гарбузиння, як уже другий до ями – хрясь!..

– Хто ж її викопав?

– А бог його знає! Хіба ж воно признається. Невідомо хто, тільки якась добра душа…

Отак я помстився дядькові Матвієві та ще й заробив похвалу од людей.

От жаль тільки, що не можна було признатися, хто копав оту яму!

МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ, ВОДА Й ТОПОЛЬКА

Я довго сердився на зрадницю Олю. Не міг їй простити байдужого вигляду, з яким вона пішла геть, коли дядько Матвій лікував мене кропивою. А вона, помітивши, що може втратити одного із своїх вірних васалів, почала проявляти до моєї кирпатої особи посилений інтерес.

І як вона це майстерно робила! З якою чисто жіночою спритністю, ще зовсім підсвідомо, закидала ласкавенький гачечок своєї прихильності то з одного, то з іншого боку!

Перше, що вона зробила, це подружила із Сонькою. Із Сонькою, яку терпіти досі не могла, з якою не раз билася іще з першого класу, бо вжитися з Сонькою міг хіба що ангел небесний.

Тепер же вони стали нерозлучними подругами. Ходили під час перерви, обійнявши одна одну за стан, про щось шепотіли, а коли я пробігав мимо, починали сміятися.

Я вдавав, що те мене ніяк не обходить. Хоч усе більше сердився на Олю, а Соньку – ту прямо з'їв би! Строщив би разом із її великим ротярою, з світлими розбишакуватими очима – і кісточок не лишив би!

Потім Оля почала ходити до Соньки готувати уроки – і розбила всю нашу компанію: я не міг тепер і носа поткнути до Соньки. Ванько, забігши до мене увечері, здивовано допитувався:

– Ти чого не приходив?.. Ми тебе ждали-ждали та й жданики поїли…

– Мені краще самому! – відповів я гордо.

– А ти знаєш, яка розумна Оля! – захоплено говорив Ванько. – Лузає задачки, тільки лушпиння летить! Раз-раз і нема!

– Ну й нехай собі лузає! І що ви причепилися до мене із своею Олькою?! Подумаєш – Олька!

– Ну, не хочеш, то й не треба, – розсердився врешті-решт мій товариш. – Проживемо й без тебе!

– І живіть…

Ванько пішов, а я довго никав подвір'ям, не знаючи, куди себе приткнути. Відчував себе самотнім, усіма зрадженим дуже нещасним.

Іще уявляв себе запорожцем.

Перейти
Наш сайт автоматически запоминает страницу, где вы остановились, вы можете продолжить чтение в любой момент
Оставить комментарий