Якби зараз хлопчик шурхонув його ногою в обличчя, він полетів би донизу – і, можливо, зламав би собі шию. У такій ситуації ніхто не міг би звинуватити дитину в смерті справжнього тирана, та й тих, хто шкодував про його втрату, напевно б, не знайшлося. От тільки любов до батька, яка бодай і наводить жах, не дозволила нічого вдіяти.

Тож хлопчик лише зіщулився, закривши руками обличчя, і став чекати на неминучу кару, чуючи, як спочатку одна, а потім і друга рука батька схопилася за настил.

– Тепер… тобі… буде… непереливки… – прохрипів величезний чолов’яга.

– Тату! – жалібно вичавив із себе малий, що забився у віддалений куток майданчика.

На якусь мить в очах батька майнула нерішучість, і Гнату здалося, що, можливо, усе обійдеться. Але ця надія виявилася марною. Обличчя його знов стало суворим, і на хлопчика пахнуло застарілим пивним духом.

– Я покажу тобі, що значить сперечатися зі мною, – рівно відповів чоловік.

Сумнівів не залишилося. Потужний удар ногою в живіт дитини був такої сили, що з легенів моментально вийшло все повітря, наче з проколотої кульки. Гнат відлетів назад, пробив легку стінку будиночка і з чотириметрової висоти лантухом гепнувся на землю. Він приземлився на ліву руку, від чого лікоть відразу ж зламався. Незважаючи на жахливий біль, Гнат навіть не зміг скрикнути – у нього просто не залишилося повітря для цього. Наступної миті він втратив свідомість.

І остання думка, що майнула перед тим, як провалитися в завісу непритомності, була: «Дорослим ти будеш таким же, як він. Таким же, як твій батько».

Через півроку зламана рука зрослася і турбувала лише на зміну погоди. А от жахливі сни переслідують його й понині. Можливо, вони не закінчаться ніколи.

* * *

Усе це відбулося дуже давно й лише зрідка виринало в пам'яті. Ще тоді, коли вони жили в місті Сутінки, причому досить бідно – на одну зарплатню Гната-старшого. Лише через кілька років їм вдалося розжитися грішми й переїхати.

Гнат-старший з розумінням споглядав зі світлини на сина й дівчину, яку він привів до їхнього будинку. Його очі дивилися пронизливо, а губи, стиснуті в тонку лінію, виражали чи то злість, чи презирство до усього світу.

– Це мій тато, – вимовив юнак, дихнувши на Жоржину перегаром. – Він гарна людина, але іноді надто жорсткий, тому я намагаюся його уникати й не злити.

– Зрозуміло… – відповіла дівчина. Вона теж була добряче напідпитку.

– Хочеш чогось випити?

– Давай ще мартіні. Я просто обожнюю його!

– Тоді я наллю собі ще віскі.

Він відійшов до барної стійки. Дівчина озирнулася навколо й присіла на широкий шкіряний диван перед каміном. На стінах коричневі шпалери із золотим візерунком, кілька картин, у кутку столик з порожньою кришталевою вазою. Панорамне вікно, скло якого дзвеніло під шаленими поривами вітру. У каміні тріскотіло й стріляло поліно – Гнат запалив його, коли вони увійшли до будинку.

Тишу розірвав звук рідини, що наповнює спочатку келих, а потім склянку. Мартіні й віскі відповідно – для дами та її кавалера. Після чого знову запанувало мовчання, яке порушувалось лише клацанням старовинного годинника. Його величезний маятник коливався вліво-вправо, немов срібна монета на ланцюжку в руках гіпнотизера.

– Це тобі, – сказав Гнат, простягаючи нічній гості порцію мартіні.

– Супер, дякую, – відповіла Жоржина.

– То що з Флоріаном? – запитав він. – Ти більше не бажаєш з ним зустрічатися?

– Він мені набрид, – відмахнулася дівчина. – Хочеться бути вільною.

– І як ти собі це уявляєш?

– Ну, наприклад, якби ми з ним зараз були разом – я не змогла б сидіти тут з тобою.

– Чому?

– Він би не дозволив мені. Довелося б це приховувати. А я не хочу нічого ні від кого приховувати. Я хочу робити те, що мені заманеться.

Дівчина, салютуючи, підняла келих і торкнулася ним наполовину порожньої склянки Гната.