Юнак поглянув на годинник. Він не чув будильник, з вечора заведений на дев'яту ранку, тому прокинувся на годину пізніше. Але Флоріан поки все встигав. Перш за все він став під прохолодний душ. Вода освіжила його і допомогла отямитися після нічного жахіття, яке, втім, почалося ще вчора вдень. Шовкові обійми змили дурні думки й передчуття разом з неприємним осадом, що залишився після зустрічі з Жоржиною. Потім він одягнувся й заходився складати речі.

Не так уявляв собі хлопець той день, коли залишить на півроку рідну оселю…

Батьки з молодшим сином снідали у вітальні. Флоріан і Йосип були рідними братами, але, тим не менш, зовсім не схожими. Темноволосий, сіроокий Флоріан мав тонкі риси обличчя, а коли посміхався, його щоки прикрашали зворушливі ямочки. Йосип же був його цілковитою протилежністю: непокірне світле волосся контрастувало зі смаглявою шкірою і лукавими чорними очима. Відрізнялися брати й за характером.

Вінсент, уже в костюмі, переглядав вранішню газету. Підбираючи одяг, він незмінно дотримувався класичних смаків. На обличчі Ізабелли бриніла безтурботна посмішка, і Флоріан подумав: нехай краще мама посміхається, аніж дивитиметься на нього якось по-іншому. Можливо, з жалем, похмуро звівши брови.

Вони не запитували, як син провів останній день перед від'їздом – цілком впевнені, що й самі це знають. Не бажали допитуватися й тим самим бентежити його. А у Флоріана не вистачило ні духу, ні часу розповісти, що ж насправді трапилося.

Юнак вважав, що вчора правильно вчинив, коли пішов з кав'ярні. Мабуть, так треба зробити й зараз. Інакше ще трохи, і цікавість візьме гору; батьки вирішать дещо його розпитати, а за цим – наче снігова лавина, наваляться десятки інших, неприємних питань. І вони не відпустять його, доки не почують відповіді, які хлопець ще не готовий був дати. Навіть самому собі.

Флоріан переступив поріг вітальні, збираючись присісти на доріжку й швиденько з усіма попрощатися. Йосип, на відміну від матері, вважав квапливі збори старшого брата не такими вже й кумедними. Він стежив за ним неспокійним поглядом та мляво колупався в тарілці з вівсянкою. Вінсент зазирнув синові в очі.

– Флоріане, ти сьогодні щось мовчазний. Все гаразд?

– Дякую, я в нормі.

– Посидь з нами на доріжку, – запропонувала мати.

– Добре, але маю скоро їхати.

– Скоро – не зараз.

Юнак звично обвів поглядом приміщення. Меблі у квартирі значно більше пасували б до антикварної крамниці, ніж до сімейного вогнища. Старовинні шафи, комоди, скрині й стільці зі схованками…

На низенькому круглому столику мати розставила в якомусь їй одній відомому порядку порцелянові фігурки домашніх тварин та дітей. Приперта до стіни височіла скляна етажерка заввишки з жирафу, у надрах якої виблискували чайний сервіз та декоративні яйця в золотих підставках. Кашмірський килим з візерунком хешті вражав погляд насиченістю фарб і блищанням ниток.

Хлопець вкотре подумав: навіщо вони все життя проводять у цій обителі застиглої краси? Їхня оселя більше нагадувала музей, аніж місце, де просто комфортно жити. Його сім'я мала й іншу житлову нерухомість, але мешкали вони переважно тут. Ця квартира з дитинства асоціювалася у Флоріана з суворою музейною табличкою «Руками не торкатися!».

Однак за довгі роки він звик до цього чудернацького інтер’єру. Усе стало рідним. І йому було приємно просто проводити тут час. Він ще не поїхав, а ностальгія, схоже, вже пустила перші паростки…

Раптом покоївка запросила до вітальні якусь незнайому жінку, одягнену в широку довгу спідницю і піджак. Висвітлене волосся зібране в пучок, очі приховані за товстими скельцями рогових окулярів… Вона оглянула все навколо хазяйським поглядом, навіть не привітавшись. І відразу звернулася до Флоріана:

– Це вас мені треба буде навчати?

Юнак здивовано поглянув на незнайомку, потім подивився на батьків. Про що мова?